Леонтій Пащук: «Сьогодні ми повинні робити добро!»
Леонтій Пащук народився 7 травня 1960 року в с. Гораймівка Волинської області у віруючій родині — його дід і баба, а також мати були євангельськими християнами. Він проживає там, де й народився. Одружений, батько 13 дітей.
Чоловік став активно працювати як волонтер і капелан ще до повномасштабної війни. Його відданість справі, жертовність, готовність іти на ризик ради солдатів-захисників надихають та додають віри в перемогу.
Служіння Леонтія Пащука відзначене державою: він нагороджений п’ятьма орденами («Орден мужності», «Єдність та воля», «За мужність та відвагу», «Залізний хрест», «Волонтер України») і трьома медалями («За службу Україні», «За незламність духу», «За служіння Богу і Україні») й багатьма подячними грамотами.
— Розкажіть, коли ви прийшли до Господа?
— Я покаявся, коли мені було 20 років, 1980 року. Прийняв хрещення 1982-го. Виростаючи в середовищі віруючих, я багато чув і знав про Бога. А ще служив в армії із віруючим хлопцем Миколою Сусликом. Ми з ним зимою йшли в ліс, хоч і було снігу по пояс — і там молилися. Тож ще до покаяння знав, що є Бог, і хотів Йому служити. Але молодому хлопцю ще хотілося гуляти, забивати баки дівчатам. Та дякую Богові, що не став п’яницею, блудником, наркоманом.
— Розкажіть про свою сім’ю.
— Я женився 1983 року. Галина — моя однокласниця. У неї були віруючими дід, баба й батьки. Спочатку в нас не було дітей, і я вже думав, що й не буде. Але до мене було пророче слово, що життя буде таке, як напоєний сад, і я принесу багато-багато снопів. Я дуже радів, думав, що мої брати із сестрами покаються. Але коли стали народжуватися діти, то я зрозумів, що то за снопи. Дружина народила за 16 років 13 дітей — семеро синів і шестеро доньок. Усі вони здорові, усі служать, за що дякую Богові. Я вже давно дідусь і маю 25 онуків. Діти та онуки мене дуже люблять. І я їх дуже люблю. Старався для них, багато працював, щоб вони були нагодовані, одягнуті, виховані та віруючі. Люди не зможуть мені сказати: народив стільки дітей, а ради дати їм не зміг. Діти мали в мене все для благополучного життя і розвитку.
— Коли і як ви розпочали волонтерську діяльність?
— Я почав волонтерствувати задовго до повномасштабного вторгнення росіян. Микола Савчук запропонував мені поїхати в Маріуполь із волонтерською місією. Я дав згоду. А він каже: «Тоді збирай продукти, і поїдеш разом із Олегом Мельничуком із Горохова». Тоді ми їздили в Маріуполь, Борову, Волноваху, Первомайськ, Красногорівку, Авдіївку та в інші міста Донеччини. Там познайомився з Геннадієм Мохненком, який на той час мав 35 дітей (32 дитини — прийомні), та Альбертом Хом’яком, який прийняв до сім’ї 15 дітей. Стали їздити туди, возити дітям продукти. А коли розпочалася повномасштабна війна, я далі продовжував їздити з волонтерською місією. Їздив по селах, по містах, зокрема у Харків, Запоріжжя, Херсон. Ніколи не відвозили допомогу на склади, а роздавали людям із рук у руки.
На початку війни багатьох людей ми вивезли із Херсона, із Харкова. Вивозили навіть трьохсотих і двохсотих. Тепер я їжджу переважно до військових.
— А як ви долучилися до капеланського служіння?
— Я став капеланом уже після повномасштабного вторгнення. Одним із перших, хто взявся за капеланське служіння на Волині, був Олександр Мельник. Тим, хто долучився до цього служіння й часто виїжджав на схід, він виробляв капеланське посвідчення, у тому числі й мені. Коли я дізнався, що будуть курси капеланів у Києві, то пішов туди навчатися. Після навчання отримав ще одне посвідчення (це було 2022 року). Потім був рукопокладений на капеланське служіння.
— Що найбільше турбує солдатів?
— Коли я приїжджаю на Пасху, то вони сповідаються в тому, що вбивали, що їхні руки в крові. Хлопці каються й просять, щоби Бог їм простив.
Солдати переживають за своїх близьких. Одного разу один із солдатів сказав мені, що загинули його рідні, і попросив помолитися за них. Я з ними щирий, тому кажу так, як розумію. Сказав, що молюся за живих і сердечно помолюся за нього, щоби Бог його зберіг. А за мертвих молитися не треба. У Біблії написано: «Людина помирає — і діла її йдуть услід за нею».
Бувало, що приходили до мене хлопці й казали, що незвінчані зі своїми дружинами, просили звінчати, бо батюшка відмовляється. Я тут теж кажу прямо: «Не вінчаю вже одружених, бо вінчати треба цнотливих дівчат і хлопців».
Але найчастіше солдати, коли мене зустрічають, просять: «Отче, благослови». Я тоді знімаю шапку, кладу руку на голову того, за кого молюся і кажу: «Господи, благослови його так, як тільки можеш Ти. Коли в нього є дружина, то благослови і дружину, і дітей. Поверни його живим і здоровим додому». Солдати дуже плачуть, коли за них молюся, і я з ними плачу. Вони дуже поважають капеланів і дуже часто до них звертаються.
Військові хотіли б спілкуватися більше, але, на жаль, не вистачає часу для довгих бесід. Ми би тоді не розвезли їжу й за тиждень. Возимо продукти дуже хороші, смачні — це налисники, голубці, вареники. А вони довго не зберігаються, їх за день треба привезти і спожити. Тому наша бесіда обмежується 20 хвилинами — молимося, промовляємо «Отче наш» і їдемо. Багато солдатів знають Господню молитву.
Коли я до них приїжджаю, то вони дуже радіють, особливо ті, хто з Волині. Кажуть: «Коли ти приїдеш і поспілкуєшся з нами, то ніби вдома побували». І ось ці три слова «ніби вдома побували» надихають мене і дають велике бажання відвідати кожного солдата, який на фронті, щось завезти, щоб вони ніби вдома побували. Щоб вони знали, що їх не забули, що їх люблять. І ми солдатам кажемо, що ми за них молимося, постимо — нічого не їмо і не п’ємо три дні, щоб тільки вони були живі й повернулися.
Мене знають багато солдатів, дякують, коли до них приїжджаю. Але я їм кажу: «Мені не дякуйте, а Богові. Я всього-на-всього раб, нічого не вартий, роблю тільки те, що маю робити». Я їх називаю братами і синами.
Солдати дуже хочуть повернутися додому. Кажуть, що віддали би свою всю місячну зарплату (а це було 120 000 грн), щоб хоч день побувати вдома. Їхнє найбільше бажання, щоб війна закінчилася, повернутися додому, обійняти дружину і дітей, а потім піти з ними на прогулянку. Війна їм уже дуже набридла.
— Що вас особливо вразило у військових?
— Якось, як ми їхали на схід, то зупинилися на одному блокпосту. Хлопцям, які там стояли, подарували по Євангелії. Мене дуже зачепило, що вони, взявши Боже Слово, зняли шапки, перехрестилися три рази й поцілували його. Я їм запропонував помолитися — і вони не відмовилися, знову поскидали шапки й молилися разом із нами.
А одного разу на автозаправці підійшов до мене солдат — і попросив помолитися. Молюся за нього і відчуваю, що його торкається Святий Дух. Ми тоді обнялися як брати і навіть обмінялися телефонами.
Поліцейські на блокпостах, коли бачить, що їдуть капелани, буває, що вклоняються нам.
А ще вражає совісність солдатів. Якщо в них надлишок їжі, то вони її не викинуть, а віддадуть собакам і котам. Там дуже багато бродячих собак і котів, і солдати їх люблять.
— Ви розмірковували над тим, чому почалася війна? Чи бачите в цих подіях духовний підтекст?
— Я бачу, що в мирний час такі люди, які тепер приходять до Бога, не покаялися б. Я нещодавно був на похоронах Миколи — одного з воїнів, який щиро повірив у Бога. Там я нагадав уривок з Біблії: «Хто покличе ім’я Господнє — спасеться». Микола також звернувся до Господа — і отримав спасіння. Завдяки таким хлопцям, як Микола, ми мирно й спокійно живемо.
Тепер, коли спілкуєшся із солдатами, то не можеш сказати: я євангельський християнин — тому віруючий, а ви невіруючі. Тепер усі солдати віруючі. Я ще жодного разу не чув, щоб солдат сказав мені: «Я не хочу з тобою молитися, бо нема ніякого Бога». Солдати дуже-дуже набожні, особливо коли по них б’ють росіяни. Тоді вони не просто моляться до Бога, вони кричать. І свідчать, що Бог чує їх і береже у вкрай критичних ситуаціях. Та навіть якщо вони славлять Бога формально, то Він і тому радіє.
Господь допустив цю війну, щоб люди побачили, як написано в пророка Малахії, різницю між праведником і нечестивим, між тими, хто служить Богові, і тими, хто не служить. Бог нас випробовує. Коли ми байдужі до людей, то байдужі й до Бога. Сьогодні ми повинні робити добро особливо ревно.
