«Бог моїх батьків став моїм Богом»

Алла Луцик із міста Нововолинськ, що на Волині, розповіла студії «Крок назустріч» про випробування, яке спіткало її під час появи на світ четвертої дитини — Асі. Молода матір опинилися в ситуації, яка спонукала її повністю довіритися Богу. Надія, молитви, сльози і лікарі стали її постійними друзями, адже життя доньки могло закінчитися будь-якої хвилини. Як Алла проходила складні обставини, які уроки винесла — читайте в матеріалі.

Віра батьків

Насправді, збоку може видаватися, що це так легко — жити в християнській сім’ї, в сім’ї пастора. А що тобі: віруюча з дитинства, завжди в церкві, батьки бережуть від усього.

Так, згідна, з діда-прадіда у нашій сім’ї завжди говорили про Бога. Пам’ятаю вечірні молитви з татом і мамою. Ми ніколи не лягали спати без цього. Тато завжди читав історії з Біблії, розповідав чи читав повчальні життєві історії. Були вечори, коли не було тата, бо ж він був служителем і мав безліч справ, то це робила мама.

Підрісши, я добре знала більшість історій з Біблії. Тато завжди вчив бути вдячними, бути людяними. Батьки вклали в нас справді щире бажання відвідувати церкву. Нині дехто нівелює це, каже, що не варто змушувати, але я хочу сказати, що завжди ходила на зібрання з охотою.

Оскільки я найстарша, то дуже добре пам’ятаю народження братика з синдромом Дауна. Я бачила, як батьки проходили це випробування. Вони дали братові все, що могли — доклали безліч зусиль для його розвитку й адаптації. Було, що навіть винаймали вчительку, щоб займалася з ним. Дехто, спостерігаючи збоку, казав: «Та нічого з цього не буде, він нічого не навчиться». Але він знає літери, вміє рахувати.

Я, відколи почула термін «сонячна дитина», замислювалася: чому так кажуть? Але насправді так і є — у нього завжди був хороший настрій. Навіть тепер, коли ми всі повиростали і маємо свої сім’ї, він дуже радіє, коли ми приходимо. Завжди обійме, посадить за стіл, ніколи не відпустить без чаю. Ми його дуже любимо. Навіть не уявляю, як би ми без нього жили, або що було б, якби він був іншим.

Правда, в дитинстві я молилася, щоб Бог його зцілив. Хоча поступово розуміла, що для цього потрібне велике чудо. Просто я бачила, як хвилюється мама, особливо про те, що буде з ним і хто доглядатиме його, як не стане батьків. Тепер, ставши мамою, ще більше розумію її хвилювання, хоча ми завжди казали: «Мамо, не хвилюйся! Ми його доглядатимемо».

Я бачила, як мама іноді закривалася в кімнаті й плакала. Іноді я відчувала, що вона переживає занепад фізичних сил. Але вона стійко пройшла через усе. Люди багато чого говорили і, я думаю, що це було важко для батьків, але це їх формувало, допомогло зростати духовно. Таким чином Господь працював із ними.

Особисте випробування

Я завжди знала про Бога. Не було такого часу, коли я не чула про Нього. Це був Бог мого тата і моєї мами. А особисто моїм Господом Він став у моїх випробуваннях. От навіть історія з Асею настільки мене зблизила з Господом, що тепер я дуже дякую Йому за це випробування. Через роки я вже можу це спокійно сказати, хоча насправді це усвідомлення далося нелегко.

Четверта дитина в нашій сім’ї народилася 1 січня. Це свята — Новий рік, Різдво. Вагітність була легкою і пологи теж відносно легкі. Через три дні я вже була вдома. Ася була дуже симпатичною, коли народилася. І ми дуже раділи.

Але десь на сьомий день я помітила на її руках висип. Потім він з’явився на ногах і на тілі. Я вирішила, що це алергічна реакція. Тоді ще медсестра приходила додому, і вона сказала, що це також може бути реакція на пральний порошок. Я змінила і харчування, й порошок. Але це не допомогло. Дитина вся вкрилася висипом.

Тому я звернулася в до лікаря. Мені сказали, що можуть бути навіть проблеми зі шлунком, призначили купу аналізів та уколів. Я подумала, що страшно такій маленькій дитині робити стільки уколів, і, написавши відповідну розписку, забрала доньку додому. Ми запросили служителів (мої й чоловікові батьки — служителі) і ще одного пастора нашої церкви. Вони помазали дівчинку оливою, щиро помолилися за неї. Але прищики не зникли.

Хвороба прогресувала і настільки, що мені ставало страшно від того, що я бачила. Прищики почали зливатися у великі плями, які мені здавалися схожими на проказу. Шкіра вкривалася кірочками, які відпадали, утворюючи ранки. Тіло мало гнійний запах.

Дитина дуже плакала, і я разом із нею. Добре було те, що вона гарно їла. Звісно, ми шукали лікаря, який міг би дати якусь пораду. Один знайомий лікар оглянув Асю, запитав, чи вона їсть. Після моєї ствердної відповіді сказав: «Значить, буде жити». Оскільки в мене від хвилювання зникло молоко, він порадив обрати гіпоалергенне харчування і купати доньку в різних травах. Ранки підсихали, але все одно утворювалися нові.

Стосунки з Богом

Оглядаючись назад, я розумію, що це були ночі мого духовного росту, формування дуже близьких стосунків з Богом. Тато завжди вчив: «Навіть якщо вам дуже-дуже важко, знайдіть за що подякувати Богові». І це дуже мені допомагало. Я дякувала Богу за все: за те, що ця дитина народилася, що я її побачила…

Бували дні, коли я подумки готувала себе до найгіршого. Розуміла, що дитина може померти, бо її тіло справді сильно гнило. І діючого лікування ніхто не міг підібрати, бо не могли встановити діагнозу. Іноді я брала Асю на руки й молилася: «Боже, якщо Твоя воля на це, то я відпускаю її». Хоча це було так важко сказати, просто немислимо.

Як ніколи, я тоді відчула Господа. Мені здавалося, що Він біля мене, ніби Він кладе на мене Свою руку. І це особливо прив’язало мене до Нього. Він став справді моїм Богом. Після того було дуже багато інших переживань, боротьби. Але мені вже було набагато простіше їх долати. Саме в цих випробуваннях із донькою зародилася моя особлива любов до Бога.

Ще один дуже цікавий момент. Ми з чоловіком, молячись, казали: «Боже, якщо ти зцілиш нашу дівчинку і не лишиться навіть сліду цієї хвороби, то це буде найбільше чудо». Тепер шкіра нашої доньки ніби оксамитова, вона з усіх наших доньок має найкращу шкіру — і це не перебільшення. Це справді Боже чудо!

Розмовляла Галина Фурман